ЄРОМОНАХ МЕТОДІЙ (МИКОЛА КОСТЮК) ЯК ВІРНИЙ ТА СВЯЩЕНИК ПІДПІЛЬНОЇ УГКЦ

Короткий екскурс: Стан УГКЦ в підпіллі [1]

Березень 1946 р. Львівський собор, який закарбувався в історії під назвою – Львівський псевдо «собор» та голосив про «воз’єднання» УГКЦ з Московським патріархатом. Тобто на соборі йшлося про ліквідацію Греко-Католицької Церкви на території Радянського Союзу. Наприклад частина доповіді одного із владик звучала таким чином:

Нас визволив могутній Радянський Союз від німецько-фашистської неволі, яка нам загрожувала повною загибеллю… Коли національне визволення українського народу від вікового поневолення стало довершеним фактом, то воно мусіло потягнути за собою і церковно-релігійне возз’єднання українського народу, а саме, – ліквідацію Берестейської унії, розрив з ватиканом і возз’єднання з Російською Православною Церквою [2].

Атеїстичний режим відверто застосовував силу для нав’язування греко-католикам Російської Православної Церкви для того, щоб розірвати симбіотичний зв’язок між греко-католицизмом та національною свідомістю українців. Тим самим він позбавив її легітимності в очах віруючих та зробив ще більше залежною від державного захисту перед нелегальною Греко-Католицькою Церквою.

До 1 вересня 1946 р., згідно з підпільним звітом ОУН, у Львівсько-Тернопільській єпархії тільки 60 греко-католицьких священиків, що відмовилися прийняти православ’я, були ще на волі.

Насильне «возз’єднання» з РПЦ розсіяло гірку незгоду серед духовенства і віруючих. Здебільшого віруючі йшли за «своїми» священиками. У парафіях, де священики відмовилися прийняти православ’я і пізніше були заарештовані або депортовані НКВС/МБД, парафіяни звичайно зберігали вірність своїм парохам і відмовлялися визнати православних священнослужителів навіть тоді, коли влада погрожувала закрити греко-католицькі Церкви, що залишилися без священиків. Ці вакантні парафії стали основою для підпільної Церкви. Віруючі спільно відправляли Служби Божі без священиків або відкривали формально «незаєрестровані» церкви, а якщо це було неможливим, збиралися біля замкненої церкви, співали літургії під проводом місцевого дяка або якоїсь літньої жінки. Українська католицька літургія, яку передавало Радіо Ватикану, допомагала заповнити порожнечу, і з часом ці радіопередачі ставали доступними дедалі більшому числу віруючих.Час від часу до громад, що залишалися без священиків, навідувалися представники підпільного греко-католицького духовенства для того, щоб сповідати, відправляти літургії, здійснювати Святі Тайни, освячувати могили. У міських центрах, де були відкриті костьоли, віруючі греко-католики, які опиралися православ’ю, відвідували римо-католицькі служби. Тільки декілька греко-католцьких священників, які уникли репресій, тому що «пішли на пенсію» або взялися за світську працю в містах, відправляли Служби Божі та виконували обряди у приватних помешканнях для обмеженого кола віруючих, яким могли довіряти.

 

Фото з Інтернет-ресурсу: Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу (http://www.pc.studyty.org.ua/content/view/22/1)

Зусилля влади концентрувалисяна тому, щоб перешкодити Церкві відновити ієрархію та священство в надії на те, що «уніатська проблема» розв’яжеться сама після смерті похилого віку єпископів та священиків, котрі ще залишились. Щоб забезпечити подальше існування Церкви, єпископи висвячувалися таємно. Перед смертю 27 листопада 1957 р., єпископ Станіславський Іван Лятишевський висвятив як свого наступника о.Івана Слезюка. Після смерті єпископа Миколи Чарнецького у Львові 2 квітня 1959 р., редемптористський ігумен Василь Величковський був призначений кандидатом на єпископа. Лише 4 лютого 1963 року в Москві митрополит Сліпий висвятив його єпископом Луцьким та призначив своїм місцеблюстителем у Львові.

Поповнення рядів священицтва було для греко-католицької Церкви найгострішою проблемою через брак постійно діючих теологічних семінарій та репресій, що чигали як на викладачів, так і на студентів за нелегальні «пастирські» курси. Ряди кандидатів у священики здебільшого поповнювали колишні студенти теології, монаші новики, дяки, кваліфіковані робітники і часом студенти університетів. Одного чи декількох з них закріплювали за високоосвіченим священиком, котрий забезпечував їх давніми підручниками, диктованими перекладами з латини чи інших мов і водночас доповнював їхню загальну освіту. Після трьох-чотирьох років таємного навчання наполегливіших кандидатів екзаменувала комісія старших священиків, і, якщо результати були успішними, їх висвячували. За деякими даними, до арешту в січні 1969 року єпископ Величковський висвятив майже 80 священиків. Однак, все-таки, у багатьох селах бракувало греко-католицьких священиків. Повідомлення з України, що надійшло на Захід у середині 1970 рр., описує становище віруючих у таких місцевостях: «В моєму селі немає священика, але люди приходять до Церкви кожної неділі і разом з дяком співають утреню та обідню…а на престіл кладуть засвічені свічки і чашу». У більшості місць, де церкви без священиків було закрито, віруючі збралися і молилися під церквою. Було дедалі більше випадків, коли християнський похорон відбувався без священика.

Органи держбезпеки пильно стежили за діяльністю окремих єпископів та священиків. Нагляд за активними священиками, перлюстрація пошти та прослуховування телефонних розмов, періодичні допити, обшуки – застосовувалося будь-які засоби, щоб заволодіти достовірною інформацією. Дальшою метою КДБ було вишукування «слабких місць» у стосунках між священиками, підігріванням внутрішніх конфліктів у їхньому серидовищі для розпалювання взаємних підозр та побоювань, властивих підпільному існуванню. На основі зібраної таким чином інформації радянські органи безпеки постійно намагалися залякати, шантажувати, або підкупити деяких священиків та мирських активістів, сподіваючись завербувати таємних інформаторів та провокаторів. Коли ж усі ці методи виявлялися неефективними, то працівники КДБ та обласні уповноважені Ради у справах релігії апелювали до наївності або честолюбства окремих священиків, обіцяючи поступки Церкві, як тільки будуть усунені «небажані» єпископи та настоятелі монастирів і якщо Церква зможе «довести», «очищуючи» себе й «чесно» співпрацювати з органами безпеки, свою «справжню вірність» радянській державі. Така психологічна атака протягом кількох десятиліть на солідарність, та єдність підпільної Церкви не була цілком безупішною.

У таємній інструкції від 31жовтня 1968 р. «Про облік релігійних об’єднань, молитовних домів та споруд, а також про спосіб реєстрації виконавчими органами релігійних об’єднань та служителів культу» свідомо не згадано Греко-Католицьку Церкву в докладному списку «служителів культу», що мають право на реєстрацію. Водночас інструкція зобов’язувала апарат Ради у справах релігії вести достовірні досьє на усіÂ defacto чинні релігійні організації та «незареєстроване» духовенство, а також подавати відомості про максимальну кількість віруючих, що брали участь у нелегальних релігійних службах, порівняльні статистичні дані про такі зібрання, місця де відправляються релігійні служби.

Численні прохання про «реєстрацію» українських греко-католицьких парафій були відкинуті владою. У липні 1967 р. КДБ та обласний уповноважений Ради у справах релігій повідомили єпископа Величковського, що:

1) дії греко-католицьких священиків (відкривання Церков, публічні богослужіння, проповіді) незаконні та протидержавні, і ті що вдаються до них, будуть каратися ув’язненням строком від 3 до 10 років;

2) греко-католицькі громади не можуть бути зареєстровані, бо Греко-Католицька Церква, як зрадниця, союзниця німців, скомпроментована, осуджена народом і ліквідована;

3) поодинокі українці-католики можуть відвідувати костели;

4) під іншою назвою, наприклад католики східного обряду, «українські католики теж не будуть зареєстровані і визнані, бо немає відповідного закону»;

5) у всіх тих діях криється український націоналізм.

На початку 1980-х рр. дехто з молодщих політизованих священиків і мирян почав нові спроби поширення за кордоном інформаціїй про переслідування УГКЦ та намагання домогтися її легалізації. У вересні 1982 р. в Західній Україні було створено «Ініціативну групу для захисту прав віруючих та Церкви», яку очолив Йосиф Тереля. Після його арешту 1982 р., керівництво групою перейшло до Василя Кобрина, якого теж заарештували в листопаді 1984 р. та засудили на три роки примусових робіт.

Наприкінці 1970-х рр. померло декілька ієрархів УКЦ. Зокрема, 12 січня 1979 р. відійшов монсеньйор Микола Мураній, управляючий Мукачівсько-Ужгородською єпархією, а 26 травня 1983 р. не стало єпископа Олександра Хіри, який проживав на засланні в Казахстані. Його наступником став єпископ Іван Семедій, апостольський адміністратор єпархії. Єпископ Йосафат Федорик помер 28 грудня 1979 р. На його місце єпископ Івано-Франківський Софрон Дмитерко висвятив ще одного василіана, єпископа Якова Тимчука, який помер 20 грудня 1988 р. у Львові, архиєпископ Володимир Стернюк 1983 року хіротонізував редемпториста Филимона Курчабу як свого помічника. Було таємно висвячено ще декількох єпископів, щоб забезпечити неперервність ієрархів у всіх єпархіях.

Прихід до керівництва Компартією в СРСР Михайла Горбачова та боротьба за економічні реформи («перебудова») уможливили низку політичних поступок, що, своєю чергою, викликало сильний опір консервативних елементів партійно-державної бюрократії. Однією з позитивних сторін горбачовських реформ було звільнення протягом 1986-1987 рр. майже всіх політичних та релігійних в’язнів котрі, вийшовши на волю, створили кістяк відновленого руху за громадські, національні та релігійні права в Україні. Поступово відпала загроза масових репресій, і активісти підпільної Церкви ставали сміливішими, випробовуючи межі горбачовських реформ відновлення ініціативної групи наприкінці 1987 р. – у формі Комітету захисту Української Католицької Церкви, який очолив дисидент Іван Гель. Скориставшись перевагами «гласності», українські католицькі активісти розпочали кампанію за відновлення церковного statusquo до 1945 р.: організовували служби просто неба для великих груп віруючих католиків, особливо в місцях паломництва, збирали підписи під петиціями з вимогами відкрити позамикані владою католицькі Церкви і закликали до громадянської непокори в боротьбі за конституційне право українських католиків користатись свободою совісті та релігії. На початку серпня 1987 р. невелика група українського католицького духовенства, монахів, мирян оголосили, що вони «залишають підпілля», і закликала папу «підтримати усіма можливими способами Українську Греко-Католицьку Церкву в СРСР».

Згодом до вимого легалізації приєдналися інші українські католицькі владики – архиєпископ Володимир Стернюк і його помічник Филимон Курчаба у Львові, єпископи Софрон Дмитерко – в Івано-Фанківську та Іван Маргітич (висвячений у 1987р. для Закарпаття). З папою Іваном Павлом II , який часто виступав в обороні українських католиків, були пов’язані великі надії у зв’язку зі святкуванням тисячоліття хрещення Русі-України. Папа, який святкував тисячоліття разом з українськими католицькими ієрархами та паломниками в Римі в липні 1988 р., обумовив свій майбутній візит до СРСР пастирським відвіданням УКЦ і домігся свого роду символічної плати за те, що делегував високодостойників курії на святкування тисячоліття у Москві та Києві. Цією платою була офіційна зустріч кардиналів Казаролі Віллебрандса з делегацією УКЦ на чолі з єпископопом Курчабою та Василиком, що відбулася у Москві 10 червня 1988 р.

Але влада в Москві й, особливо, в Укрїні, як і речники Московського патріархату, котрі довго заперечували існування УКЦ і відмовляли цій Церкві у праві на визнання, почали доводити, що це «внутрішня проблема» РПЦ, котра, у свою чергу, противиться будь-яким змінам у statusquo в Західній Україні. Водночас різні офіційні чинники наполягали на тому, що «так звана УКЦ» є не релігійною, а «суто політичною», «націоналістичною» та «сепаратистською» організацією і тому не може бути зареєстована. Вони натякали натомість на можливість легалізації Церкви, якщо вона відречеться від «націоналістичних» керівників за кордоном і місцевих «екстремістів» та «доведе» свою «лояльність» державі.

РПЦ активно виступала на офіційному рівні як всередині країни, так за кордоном проти того, щоб відмінити здійснену в сталінські часи заборону УКЦ. З осені 1988 р. влада зреагувала на численні прохання про легалізацію УГКЦ передаючи закриті «уніатські» церкви в сільських місцевостях наспіх створеним православним «двадцяткам» у переважно греко-католицьких громадах. Проти українського католицького духовенства та мирян застосовувано нові репресивні декрети, прийняті влітку 1988 р., щоб запобігти «несанкціонованим прилюдним зібранням та маніфестаціям». На них накладали високі штрафи та адміністративні стягнення, для жорстокого розгону віруючих греко-католиків кидали новостворені війська «спеціального призначення», незважаючи на небачений досі розголос на масову підтримку боротьби українських католиків за відновлення легального статусу їхньої Церкви в СРСР.     

Єромонах Методій - священик підпільної УГКЦ

«Після довгих літ християнського життя у підпільній Греко-Католицькій Церкві, після численних спроб отримати єрейські свячення на тридцять четвертому році життя я постав перед владикою Софроном з наміром просити дозволу на священиче рукоположення.

19 березня 1988 року. Морозяний вечір. Місто Коломия. Маленька хатинка з подвір'ям на одній із міських вуличок. Як довго я йшов до цієї хатини!.. Усе дотеперішнє життя... Та й навіть того дня блукав по Коломиї, поки майже випадково знайшов цю хатинку, бо ж точної адреси мені не дали. Знав тільки, як називається вулиця та як приблизно має виглядати хатина. Це мені оповіла с. Павлія, служебниця, за письмовим дорученням нині спочилої у Бозі с. Діогени (також служебниці). Ще до того я шукав владику у Львові, але марно. Тоді одразу вирушив до Дрогобича, далі – через Стрий, Івано-Франківськ до незнаної мені Коломиї...

Серце калатало, я постукав у шибку і хтось визирнув... Уже згодом я довідався від владики, що мені відчинили, бо вирішили, що то – листоноша. На таку думку їх навела моя спортивна молодіжна сумка, що звисала через плече.

Перш ніж щось промовити, я ще знадвору подав владиці два аркушики, списані латиною. Одного мені дав о. Новак, василіянин, після того, як відбув зі мною прегарні і ніколи незабутні реколекції. Другий аркуш написав о. Степан Яворський  – людина, яку завжди згадую з трепетом серця, великою любов'ю та вдячністю. Це він покерував моїми підпільними студіями і представив мене до свячень. Саме цього дня о. Степан тихо святкував п'ятдесятиліття свого священичого служіння. Божому Провидінню було вгодно, щоб я, його учень, отримав єрейські свячення саме у цей день – таким був Господній дарунок цьому довголітньому в'язневі і страднику нашої Церкви.

І ось тепер зайшов до хати: скромне житло єпископа Греко-Католицької Церкви. Тут були ще дві монахині-служебниці та літня жінка – мати одної із сестер. Владика ще раз перечитав аркуші, що я приніс, і читаючи мовив: «Великий требник є вдома, риз немає». Я мовчав і в душі молився Господу, щоб Він усім покерував. Відіславши старшу пані і одну зі сестер з дому, а другій доручивши стати свідком моїх свячень, владика наказав мені сісти. І відразу за кілька хвилин я краєм ока зауважив, що старша пані похапцем спішить назад до хати. Вбігши всередину, захекана жінка лише встигла зронити одне слово: «міліція» і знесилено опустилася на стілець. Цієї ж миті на подвір'ї замаячіли міліцейські картузи.

Що пережили ми тоді!.. Запала мертва тиша. Кожен невидющим поглядом дивився кудись убік, і в кожного своя думка у серці – як стріла... Цієї миті у моїй душі вибухнула революція – це я зрозумів уже після свячень. Я так завжди прагнув бути священиком, що це бажання походило з усього мого єства і було закорінене глибоко у моєму серці. Вже віддавна Господь вказав мені на мій шлях через Святе Письмо: Авраам підносить ножа, жертвуючи свого сина Ісаака, й отримує від Господа обітницю. Так мав вчинити і я, тобто віддати Богові моє прагнення стати священиком. Але серце вперто кричало: «Хочу, хочу бути священиком, і все!».

Тієї миті, коли за вікном побачив міліцейські картузи, мене прошило усвідомлення незворотної, важкої реальності: тепер вже ніхто й ніколи мені не повірить, я назавжди буду заклеймований «донощиком», що навів міліцію на єпископа. Дуже чітко і тверезо я подумки звернувся до Господа: «Так, Боже, немає на те Твоєї волі, щоб я був Твоїм священиком. Я муситиму надалі нести знак Юди посеред людей. Да будет воля Твоя». ...Стукіт міліціонерів пролунав глухо, але виразно у чужі двері – до сусідів. Ми ще довго сиділи мовчки. За вікном стало зовсім темно. Чути було, як міліція вийшла від сусідів і пішла геть. Владика попросив, аби старша пані пішла довідатися, чого вони туди приходили. А одній із сестер сказав щільно позатуляти вікна коцами так, щоб фіранки прилягали до шиб. У цей вечір владика Софрон уділив мені дияконські свячення, а наступного дня зранку – священичі. Потім ми снідали, розмовляли. Владика благословив мені Митрополита Андрея Шептицького за покровителя мого священичого служіння. Ми попрощалися, і я пішов орачем на Господню ниву»[3].

Так розповідає про свої свячення о. Методій. Також він згадує, що «не було ризів, тому, коли владика уділяв мені дияконських свячень, то дав мені просто білий стихар і підв’язав мене шнурком. А вже потім, коли уділяв мені священичих свячень, то дав мені стихар і єпитрахиль, бо більше нічого не було. І сам обходився такими речами як єпитрахиль, мантія. П’юску мав таку замість мітри»[3].

Після завершення свячень нововисвячений отець: «Сів в автобус, нарешті вже сам із собою, взяв вервицю, почав молитися і тоді щойно почав сумніватися, чи то мені сниться чи то дійсно є так. Перший раз в житті... більше мені так ніколи не було, щоб я так сумнівався в своїй присутності. Але так направду: взяв себе за щоку щипнув і бачу, що я є, і думаю собі: треба взяти себе й руки, не позволяти собі так возноситися. Владика мені приказав, щоб я до нікого не вертався, навіть, щоб до сестри Павлії не вертався. Щоби нікому – ні близьким, ні знайомим, ні рідним, ні найліпшим товаришам – не казав, що я є священик. Тільки одним особам, одному священикові сказати і сусідці своїй, певній особі. Щоби той священик мені поміг, то такий отець Петро Паньків, котрий знав особисто владику, він жив у Львові, перші дні служити Службу Божу. Бо то трошки так перші дні, особливо, трудні, здійснювати Святу Літургію. Я так і зробив. Я прийшов до хати до тої пані Катрусі, такої старенької нашої греко-католички, то як живий експонат, можна сказати, то є людина котра, все життя була греко-католичкою. Вона була свідком того, як вивозили з собору Юра владику Сліпого. Була свідком похорону Шептицького.

Фото з Інтернет-ресурсу: Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу (http://www.pc.studyty.org.ua/content/view/22/1)

Б. Ґ.: Вона ще живе?

о. М. К.: Так. Вона ще живе Катруся Піх, а з дому її прізвище інакше якось. Вона живе в моєму селі, в Карачиневі. Я прийшов до хати, було дуже цікаво, бо вона знала мої проблеми зі свяченням... І я їй кажу: «Пані Катрусю, клякайте», - так жартуючи. Вона каже: «Чого я маю клякати, як я старушка?»Â  –  «Клякайте, тоді я скажу Вам щось». Ну, вона клякнула вже і я їй уділив першого благословення. Перше благословення, яке я дав, то їй, тій старушці, одинокій, самітній, побожній жінці. А потім пішов до отця Петра і відслужив з ним Службу Божу на другий день. Так ми три дні разом служили, а потім я вже сам почав служити в себе. Мав домашню каплицю. Отець Петро Паньків, він зараз є в Винниках парохом... І дальше почалася вже священича діяльність. Коли я вже мав 34 роки, ті свячення навіть не міг утримувати, вже всі зауважували довкола, що я дістаю дуже такий тяжкий характер, правда, я дуже переживав, якось нервово то переживав. А та пані Катруся сама сказала: «Ти від тої хвилі, як прийшов і мене поблагословив, то перемінився. Ти такий став спокійний, лагідний, а то такий вже був їдкий, недобрий нарікав на всіх». Дійсно, коли став священиком, я абсолютно заспокоївся, все було вже вирішено в житті, тепер я вже міг просто вмирати, мені вже було все абсолютно байдуже. Радість була надзвичайно великою, я не вмію передати. Кожний день то було щастя. Я не опускав ні Часослова, ні інших молитов. Ходив на роботу, працював, життя було як було, може, трошки складніше стало, треба було більше молитися. Службу Божу все правити, Часослов відчитувати вже був обов'язок, але то приносило велику радість і полегшу духовну. Я до всіх усміхався, ні з ким не сварився, все стало на свої місця. Перша Служба Божа, яку я правив, була для мене трудною, тому що сказати «прийміте ядіте» дуже було тяжко якось. Я Службу Божу так довго правив, чомусь не міг я скоро відправити. Довго мені треба було, поки я відправив Службу Божу. І так за тиждень часу я вже вложився, і вже так почав правити більше, міг стати перед люди і відправити. Але я нікому не правив, бо так владика мені сказав, а правив тільки там пані Катрусі, тай більше нікому. Вона приходила до мене на Службу Божу. Ще хочу поділитися нескромним аргументом. Дуже мені тяжко було взяти першу інтенцію, якісь гроші на Службу Божу. Ми так не один священик в підпіллі мріяли собі, що ми будем як у Франції. Були колись такі священики-робітники, що вони собі працювали на заводах, а десь жили. І ми так не раз собі, товариші, між собою ділилися, казали, що ми будем жити з тих грошей, що заробляєм, а ті гроші, будем використовувати тільки на речі побожні, церковні. Мені було дуже тяжко. Я, може, місяць правив то за своїх батьків, то за того, то за того. А взяти інтенцію грошову і за неї відправити, мені чомусь було дуже тяжко і страшно. Потім відважився, відправив ті Служби, але за перші Служби Божі, які я відправляв в той час, десь так пару місяців, я ті гроші назбирав і купив аж 3 фелони. Так до сьогодні маю тих 3 фелони. І все складав окремо зароблені гроші, і окремо священичі. А потім, як почав виходити з підпілля, то вже все перемішалося, вже на то не було часу, і я перестав на то звертати увагу»[4].

Перша Церква яка стала власне цієї «Господньою нивою» для о. Методія була церква в селі Купичволя. Саме завдяки йому, вірним Греко-Католицької Церкви в цьому селі вдалося повернути її. Сам о. Методій розповідає про це так:

«Люди, нінащо не надіючись, почали приймати православних священиків. І якраз те село Купичволя було загрожене, бо на Великдень 1988-го року в цьому селі вже коло 80 осіб, і то активних християн, підписали згоду на відкриття православного храму в селі Купичволя Жовківського району. Якраз ця родина пані Галі стала дуже проти того. Вони очолили ту групу, котрі стояли твердо на позиціях Католицької Церкви.

Б. Г.: А їхні прізвища?

о. М. К.: Я не пам'ятаю їхніх прізвищ. І вони почали так боротися в селі, що вже почався розкол між людьми в селі. Вже запахло отим розколом, що одні вліво, а другі вправо. І вона дуже просила, щоб я конче приїхав, і в селі відправив, тому що в церкві вже 2 роки ніхто не правив Служби Божої. І в селі... взагалі, останнім часом отець Дмуховський, який їх перед тим обслуговував, захворів тяжко І вже не може приїжджати після інфаркту. Другий отець так само приїжджав дуже рідко, отець Чорнега, василіянин. Він так само приїжджав більше до знайомих людей. А коли в селі почалися такі нагінки і репресії, то вони почали уникати того села. І коли я на Спаса в тому ж році, на Преображення... ми домовилися і вона в селі сказала, що на п'яту годину пополудню буде Служба Божа. Я працював на роботі якраз в той день, мусив бути на роботі, скорше відпросився з роботи, сів на автобус і па п’яту годину я вже був у селі ще зі своїми товаришами. Була повна-повна церква людей, старі, молоді, чоловіки, діти – напхано було просто в церкві. Гарячий такий гарний день. І я правив Службу Божу. Перший раз таку публічну Службу Божу при всьому народі. Я дуже тремтів, переживав, бо ще добре так не знав, як в церкві правити. Між іншим, то, що я не раз забігав до православних церков, мені дуже придалося, бо я вже менше-більше запам'ятав собі рубрики, як в церкві поводитися. Відправив Службу Божу, сказав проповідь на тему католицької віри, Католицької Церкви і побачив по людях, що люди відразу сприйняли то добре, по лицях було видно. Ніхто не був обурений, всі були захоплені, всі плакали, всі були дуже піднесені, співали чудово. Там такий чудовий хор зберігся, хоча не було священика, люди всі співали хором всі пісні, всю Службу Божу, там майже щонеділі інші напіви були. Вони так багато знали розспівів на Службу Божу. На Великдень інші, інші на страсний час. Чудово співали люди! Потім ми вже якийсь час не правили. Ми дивилися, що буде, як буде влада реагувати на то. Вони – нічого, не дуже так прореагували на ту відправу, але на Честний Хрест, коли був празник в селі, приїхали знову до церкви вони. Люди вже церкви не відкривали, а самі під церквою собі відправили. І вони тоді запропонували вже людям відкриття православного храму. І сталося те, чого вони ніколи не сподівалися: ті 80 осіб, які підписалися за православну і решта громади категорично запротестували. Що ж пізніше сказали ті люди? Мені в очі казали, і другим казали: «Ми підписалися тому, що ми не бачили молодих священиків серед греко-католицького духовенства. Ми бачили, що старі вмирають, а молодих нема. І ми вже подумали собі так: ми, старі, вже повмираємо греко-католиками, а молодь мусить якось спасатися, тому ми вже вирішили прийняти православного священика аби молоді мали якусь хоч мінімальну освіту релігійну і хтось би їх охрестив, та й хтось би їм дав шлюб». Така була аргументація тих людей. «Але, – кажуть, –коли ми побачили, що серед греко-католиків є молодий священик, що ми маємо майбутнє, то ми не вагаючись цілим селом, всі як один, за винятком одного чоловіка, який найдовше хотів православія, всі стали за тим, щоби триматися Греко-Католицької Церкви до кінця». Після того ми вже в церкві не правили, бо не хотіли викликати вогню. Ми вже трохи лавірували: трохи в церкві, трохи по хатах. На великі свята в церкві, а так решта – по хатах. Ми по хатах служили Служби Божі, сходилися люди, сповідалися. Я сповідав, причащав, давав шлюби в тому селі. Посвятив хрест ювілейний, з підписом ювілейним на місці, де була стара церква. Там було 2 хрести: один, який був ставлений ще при Шептицькому на честь 950-ліття Хрещення України, а тут ми поставили той. Це було якраз на свято Введення в храм Божої Матері. І на Різдво ми знову відправили в церкві. То було чудове Різдво! Такі були коляди прекрасні! Народ дуже тішився. На Йордан ми знову вирішили служити в церкві. Ми почали служити в церкві, але коли ми тільки почали служити... між іншим, хочу сказати, що люди навіть не знали, що таке Утреня, що таке мировання, люди вже зовсім втратили поняття нашої східної обрядовості, бо всі повоєнні роки вони не мали ні одного публічного такого торжественого Богослуження. Я їм то все служив: і Литію відслужив, і все, і мирували потім. На Йордан ми почали служити Велике Повечеріє, в село приїхало кілька «бобиків», під’їхали під церкву, почали патрулювати по селі. Хотіли нагнати на людей страху, так як ми зрозуміли. І дійсно, багато людей дуже перелякалися, деякі жіночки прибігли до мене до престола і вже з мене хотіли ризи скидати, щоб я лишив Богослуження, але я їм сказав, що в церкві нам нічого не страшно, до церкви не ввірвуться, нас багато в церкві, а там будемо думати. Але ми посвятили воду, і потім, після того, вони мене скоренько сховали в одній хаті і вдосвіта вивезли з села якимось мотоциклом на сусіднє село, щоби мене не вловили ті, що патрулювали в «бобику» по селі. То були голова сільської ради, парторг, він якраз мав «бобика» у своїх руках. Так ми якось дожили до Великодня. Почався тоді Великодний час, і почали ще більше церков православних відкривати довкола Купичволі, і в інших селах вже повідкривали православні церкви. І греко-католики були в розпачі. На саме Різдво відкрили церкву в Боянці, люди опиралися в Боянці, але частина людей пішла за православієм, особливо той партійний актив, навіть голова колгоспу. А що колгосп, то подарували для церкви великий килим па Різдво, коли відкрили православну церкву в Боянці. А в Купичволі підійшов Великодний час і на Хрестопоклонну неділю, перед Хрестопоклонною неділею вони назначили посвячення православної церкви в Купичволі, мали приїхати і пересвятити церкву. Я так сказав людям, що я приїду скорше, щоби зібралися до церкви, якнайбільше щоб їх зібралося і будемо старатися церкву оборонити. До церкви прийшло мало людей, бо якраз в той час помер один чоловік, і всі майже молоді люди і мужчини пішли на похорон. Вони собі зробили такий план без мене, що вони возьмуть небіжчика, принесуть до церкви і так будуть з небіжчиком чувати в церкві, аж доки православні і міліція не піде з церкви геть, бо може на небіжчика так не будуть нападати, може, хоч уважать, що там в церкві є померша людина, може, не будуть там так хуліганити православні. І таким чином ми якось розкололися: одні пішли на похорон, а ми лишилися в церкві. Людей було мало. Приїхав пан Гель, бо я перед тим з ним переговорив. І десь, напевне, ми так думаємо, так як пан Гель сам казав, коли ми домовлялися, в хаті були десь підслуховувальні апарати. Вони довідалися, що пан Гель має їхати проводити з людьми якісь бесіди. За ним зразу наїхала купа кагебистів: і районних, і з області, маса їх наїхало. Село окружили, по селі такою страху на людей нагнали. Потім ми з села ніяк не могли вибратися, але якось так вийшло, що я із своїми товаришами поза хати в ліс втікли і там пішки перейшли на Стремінь, таке село, і на Стремені сілисьмо на автобус і поїхали до Львова. А Геля зловили і дали йому 15 діб за то, що він побував в тому селі. Казали, що він мітинг там провів. Просто в церкві виступив до людей і казав триматися. На другу неділю в тій же ж Купичволі раненько, бо ми вже тоді бачили, що якщо в ту неділю вони не освятили церкву, то на другу неділю можуть приїхати... Раненько ми вже півдев'ятої були в церкві. Вони церкву позамикали своїми замками, вже головиха, голова сільської ради, її казали «головиха», а ми вдосвіта ті замки позривали, там жіночка одна, мама тої пані Галі, папі Марія. Вони поки прийшли до церкви, вже церква була заладована греко-католиками. Людей так багато зійшлося, бо я їм тамтої неділі сказав, що якщо вас так буде мало, то ми церкву не вбережем. Людей так багато зійшлося, поприносили дітей, поприводили стариків, бабусів таких стареньких, що вони вже не могли стояти, вже мусіли сидіти. Діти просто до престола поприлипали, бо не було місця. Я вже мусів терпіти то, що діти були просто мені коло ніг, отак до мене поприлипали. Там іконостасу не було, бо то був костелик колись, але там була перегородка. За перегородку, попри сам вівтар, бо не було де живій людині... Я їх так навчив, я їм так сказав тамтої неділі: не сварімся, не биймося, не скандальмо, а так – боронімся молитвою. Наладуймо церкву до такого степеня, щоби було багато людей, щоби для православних вже не було місця. І молімся. І не замикаймо дверей, хай бачать. Але я казав, щоби в дверях стали молоді мужчини і трималися попід руки, якщо будуть людей витягати. Бо вони могли людей витягати, просто по одному, по одному викидати і могли розганяти так людей. Я кажу: «Якщо будуть вас витягати, то ви клякайте на коліна і тримайтеся один за другого і таким чином, може, якось не пропустите їх до церкви». Ми думали, що вони будуть агресивні дуже. Приїхали православні, приїхало десь коло 10 священиків, привезли з собою хор, повно міліції, повно всього. І побачили ту картину, що в церкві іде Богослуження. Як тоді люди співали, я ніколи не забуду. То така була молитва тоді, сильна така просьба до Бога, що то не можна... просто самі сльози, то «Іже Херувими» я все життя буду пам'ятати, яке тоді там люди співали. Так що ті священики покрутилися довкола. Якийсь там декан, такий отець, їх є 3 брати, дуже активні православні, Хомини. Той отець Хомин, він зараз у Жовкві ставить російську православну церкву будує, він хотів до церкви зайти, його люди просто не пустили, просто нічого не реагували, просто не дали йому місця на поріг стати, і він потім... казали, що так понервувався, що навіть захворів після того. Таким чином ми цілу неділю молилися в церкві, від півдев'ятої зранку, а півп'ятої вечора я вийшов з церкви. Ми Хресну дорогу ще відмовляли і так дальше, а люди ще лишилися в церкві допізна» [4].

Отож, бачимо як о. Методій став першим греко-католиком для церкви в селі Купичволя. Збереглись фотографії із літургії на Благовіщення в цьому селі за які священику також довелось багато пережити. Не малу роль відіграв о. Методій у поверненні Преображенської церкви у Львові, це він детально оповідає у своєму інтерв’ю в 1993 році яке проводив теперішній ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк. На завершення знову звернемось до слів о. Методія, які пролунали як відповідь на запитання о. Бориса. Отож:

«Б. Ґ.: Отче, розкажіть, будь-ласка, як Ви собі пояснювали цей час терпінь, переслідування Церкви. Як Ви відповідали на питання, чому Бог дозволяє такі переслідування, таку долю християн, які хочуть йому служити.

о. М. К.: Те питання всіх нас хвилювало, і ми не раз про то між собою говорили і з священиками, і просто вірні між собою. Запитували самі себе, чому ми маємо так терпіти, в той час, коли ми є християни і стараємся служити і бути вірними Богу. Про то, що Церква має терпіти, ми всі знали, бо ми зорувалися якось на перших християн, і ми бачили, як християнство починалося з терпіння. Потім, сам Христос чомусь вибрав момент відкуплення для цілої вселенної, для світу, для людей якраз через терпіння, через хрест. До кінця пояснити, що таке терпіння і для чого воно, ми не могли, просто ми бачили: раз Бог вибрав терпіння, значить воно є з людиною, тут на землі живучою, якось пов’язано так нерозривно, що не годен собі пояснити, може, аж Бог дасть відповідь у вічности. А таке найпростіше пояснення для нас було, що ми бачили нашу Церкву, знали її минуле. Часто передвоєнне минуле Церкви розповідали старші люди, і в ньому не зажди було все добре, все славне. Так само були недобрі священики, були такі випадки вимог грошей, заплати, та нерівність між мирянами а духовенством. Того всього багато люди розповідали, що вони часами терпіли від духовенства ще перед війною. Навіть та пані Катруся і пані Рузя, отця Мирона мама. Вони розповідали, як то треба було служити в священиків, як то треба було тяжко працювати, яка то була невдячність зі сторони священиків. І вони самі, ті глибоко віруючі люди, вони казали, що Бог допустив те терпіння отому і тому священикові, навіть називали, за то і то, тому що він був такий і такий. Той і той священик (вони говорили прізвище, не пам'ятаю вже тих прізвищ) колись вимагав за Службу Божу такі гроші, а нині він задурно хтів би відправити, а не може. Ми знали, що Церква не як інституція Божа, а як інституція людська щось, може, і не так зробила, і Бог дає момент очищення, для того що підготовляє Церкву для більших справ. І не раз ми між собою так говорили, по-сільському такий примір наводили, що як вибирають зерно, котре на краще, а котре на гірше, то є сито таке спеціальне, де добре зерно лишається, котре грубше, а те дрібніше, яке випадає. Так якби пересіюють. Що то є момент пересіяння церкви, що то є момент випробовування Церкви. Ми сприймали, що то є момент випробовування, що ми маємо його перейти і завжди надіялися, що то Бог робить для того, щоби пізніше ще ставити нам якісь десь завдання дуже високі. І от Він готовить нас перед тими завданнями, для того дає нам ті терпіння, щоби Церква була готова, коли доведеться робити ту велику справу. Такі були наші пояснення того всього» [4].

 

Картина Євгена Клочкова на стіні храму Воздвиження Чесного Животворящого Хреста міста Броди УГКЦ. Підпис:  «Підкамінський монастир XVII-XVIII ст., єрм. Методій, блаженний          о. Цегельський. Фундатор сім'я Тараса Бродика. 2010 р.»

1. Тут – переказ праці Богдана Боцюрківа: Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) / перекл. з англійської Л. Гентош, О. Молочко // Ковчег. Збірник статей з церковної історії / упоряд. Л. Гентош, Т. Романюк, О. Турій, ч. 1. Львів 1993, с. 123-164.

2. Цит. за:Â Діяння Собору Греко-католицької церкви у Львові 8-10 березня 1946 р. Видання Президії Собору.— Львів, 1946 - с. 59-60.

3. Із спогадів о. Методія (Миколи Костюка).

4. Інтерв’ю з о. Миколою Костюком. Проводив Ґудзяк Б. 12 лютого 1993 року.

 

 

* Криськів Олеся Ігорівна - на момент публікації матеріалу (грудень 2015 р.) - магістр богослов'я, асистент кафедрибогослов’я Українського Католицького Університету. (Див.:Олеся Криськів // Український католицький університет [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.theologia.ucu.edu.ua/uk/sklad-kafedry/144-kryskiv-olesja (Останнє відвідування: 29.12.2015)).

** Матеріал устно оприлюднювався під час «круглого столу» «На межі територій та епох. Читання пам’яті ієромонаха Методія (Миколи Костюка)» у смт. Підкамінь 24.01.2009 р. (Див.:Булишин В. Повертаючись до незавершених проектів // На межі територій та епох [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.namezhi.com.ua/index.php/1423-povertaiuchys-do-nezavershenykh-proektiv-bloh-volodymyra-bulyshyna (Останнє відвідування: 29.12.2015)).

Посилання: http://namezhi.com.ua/index.php/1461-yeromonakh-metodii-mykola-kostiuk-iak-virnyi-ta-sviashchenyk-pidpilnoi-uhkts