БФ «Карітас» у Бродах вже двадцять років підтримує потребуючих людей

Благодійний фонд «Карітас», що розташований в Бродах, в парафії Воздвиження Чесного Животворящого Хреста, директором якого є о. Ярослав Царик, більше двадцяти років реалізує різноманітні проекти на підтримку потребуючих людей. Повідомляє Надія Забокрицька.

У Бродах відбувся концерт-молитва на підтримку українських воїнів

31 січня у храмі Воздвиження Чесного Животворящого Хреста м. Броди, після кожної Служби Божої (а їх у храмі щонеділі відправляється три - о 8, 10, 12 годині) відбувався благодійний концерт-молитва львівської співачки Ольги Жаровської.

Представляючи парафіянам гостю, настоятель храму о. Ярослав Царик зазначив, що Бог обдарував її талантом співу і вона щедро ділиться ним з людьми. Під час концерту співачка збирала кошти для поранених учасників АТО, які лікуються у Львівському військовому шпиталі, та для воїнів, які сьогодні захищають Батьківщину від ворога на східних рубежах.

Це вже її п’ятнадцятий концерт у храмах Львівщини і вона мріє об’їхати всі храми України. А започаткувала Оля Жаровська цю гарну справу також у Бродах. Минулого року вона разом зі своїм однокурсником бродівчанином Ігором Стехом брала участь у благодійному концерті, що відбувався у Бродівському педколеджі ім. М. Шашкевича на підтримку пораненого у зоні АТО випускника цього навчального закладу Ігора Назаревича. Саме тоді і зародилася в неї ідея проводити такі благодійні концерти на підтримку учасників АТО. Під час концерту прозвучали духовні твори відомих світових та українських композиторів XVII-XX cтоліть.

Народилася співачка у м. Городок на Львівщині. Закінчила Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка. Тісно співпрацює з Львівським музеєм історії релігії, професор Мешенського університету у Китаї (провінція Сичуань), гастролювала по всій Європі. А ще вона волонтер фундації духовного відродження. Була солісткою будинку органної та камерної музики, оперної студії, лектором музикознавцем Львівської обласної філармонії. Протягом семи років працювала викладачем постановки голосу у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

З приємністю Оля згадує 2000 рік. Тоді вона як солістка ансамблю Західного оперативного командування з благословення капелана для силових структур від єпископату УГКЦ єпископа Михаїла Колтуна побувала у військовому паломництві до всесвітньо відомого відпустового місця Люрд у Франції. Також під час тієї подорожі їй пощастило разом з владикою Михаїлом побувати у Римі і зустрітися з Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ.

Розповідаючи про свої подорожі храмами Львівщини співачка зазначає, що вона вражена тим, як позитивно наші люди сприймають класичний оперний спів, навіть у найвіддаленіших селах. Незважаючи на те, що церковні приміщення часто не опалюються і там досить прохолодно, парафіяни слухають концерти до кінця і щедро жертвують на підтримку українських воїнів.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА

Посилання:http://sokaleparchy.org.ua/index.php/dekanat1/152-2-brodivskyi/novyny-dekanatu/2020-u-brodakh-vidbuvsia-kontsert-molytva-na-pidtrymku-ukrainskykh-voiniv

Близько 30 внутрішньо переміщених осіб зі Схїдної України, що знайшли тимчасовий прихисток на Бродівщині, від парафії Воздвиження Чесного Хреста УГКЦ взяли участь у євангелізаційних реколекціях що відбулися у Василіянському інституті філософсько-богословських студій, що в с. Брюховичі.

Загалом участь в заході взяли близько 70 вимушених переселенців з Донеччини Луганщини та усіх єпархій Львівщини. Також були заняття з 20 дітьми переселенців.  Про це сьогодні, 2 лютого, повідомив власкорІА ZIK з посиланням на Іванну Гудь, адміністративного асистента координаційної ради з питань душпастирства у кризових ситуаціях при патріаршій курії УГКЦ.

 

«ЦІ реколекції відбувалися упродовж трьох днів – з 29 по 31 січня. Учасники реколекцій прослухали 8 християнських наук на теми Божої любові, гріха, спасіння, віру, навернення тощо. Наші співвітчизники зі сходу України мали можливість побачити, що таке Свята Літургія і взяти у ній участь, спостерігали за виступом вертепу»,   – зазначила п. Іванна.

Посилання:http://namezhi.com.ua/index.php/1586-30-pereselentsiv-zi-skhodu-shcho-prozhyvaiut-na-brodivshchyni-vzialy-uchast-u-rekolektsiiakh-uhkts-zik

ЄРОМОНАХ МЕТОДІЙ (МИКОЛА КОСТЮК) ЯК ВІРНИЙ ТА СВЯЩЕНИК ПІДПІЛЬНОЇ УГКЦ

Короткий екскурс: Стан УГКЦ в підпіллі [1]

Березень 1946 р. Львівський собор, який закарбувався в історії під назвою – Львівський псевдо «собор» та голосив про «воз’єднання» УГКЦ з Московським патріархатом. Тобто на соборі йшлося про ліквідацію Греко-Католицької Церкви на території Радянського Союзу. Наприклад частина доповіді одного із владик звучала таким чином:

Нас визволив могутній Радянський Союз від німецько-фашистської неволі, яка нам загрожувала повною загибеллю… Коли національне визволення українського народу від вікового поневолення стало довершеним фактом, то воно мусіло потягнути за собою і церковно-релігійне возз’єднання українського народу, а саме, – ліквідацію Берестейської унії, розрив з ватиканом і возз’єднання з Російською Православною Церквою [2].

Атеїстичний режим відверто застосовував силу для нав’язування греко-католикам Російської Православної Церкви для того, щоб розірвати симбіотичний зв’язок між греко-католицизмом та національною свідомістю українців. Тим самим він позбавив її легітимності в очах віруючих та зробив ще більше залежною від державного захисту перед нелегальною Греко-Католицькою Церквою.

До 1 вересня 1946 р., згідно з підпільним звітом ОУН, у Львівсько-Тернопільській єпархії тільки 60 греко-католицьких священиків, що відмовилися прийняти православ’я, були ще на волі.

Насильне «возз’єднання» з РПЦ розсіяло гірку незгоду серед духовенства і віруючих. Здебільшого віруючі йшли за «своїми» священиками. У парафіях, де священики відмовилися прийняти православ’я і пізніше були заарештовані або депортовані НКВС/МБД, парафіяни звичайно зберігали вірність своїм парохам і відмовлялися визнати православних священнослужителів навіть тоді, коли влада погрожувала закрити греко-католицькі Церкви, що залишилися без священиків. Ці вакантні парафії стали основою для підпільної Церкви. Віруючі спільно відправляли Служби Божі без священиків або відкривали формально «незаєрестровані» церкви, а якщо це було неможливим, збиралися біля замкненої церкви, співали літургії під проводом місцевого дяка або якоїсь літньої жінки. Українська католицька літургія, яку передавало Радіо Ватикану, допомагала заповнити порожнечу, і з часом ці радіопередачі ставали доступними дедалі більшому числу віруючих.Час від часу до громад, що залишалися без священиків, навідувалися представники підпільного греко-католицького духовенства для того, щоб сповідати, відправляти літургії, здійснювати Святі Тайни, освячувати могили. У міських центрах, де були відкриті костьоли, віруючі греко-католики, які опиралися православ’ю, відвідували римо-католицькі служби. Тільки декілька греко-католцьких священників, які уникли репресій, тому що «пішли на пенсію» або взялися за світську працю в містах, відправляли Служби Божі та виконували обряди у приватних помешканнях для обмеженого кола віруючих, яким могли довіряти.

 

Фото з Інтернет-ресурсу: Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу (http://www.pc.studyty.org.ua/content/view/22/1)

Зусилля влади концентрувалисяна тому, щоб перешкодити Церкві відновити ієрархію та священство в надії на те, що «уніатська проблема» розв’яжеться сама після смерті похилого віку єпископів та священиків, котрі ще залишились. Щоб забезпечити подальше існування Церкви, єпископи висвячувалися таємно. Перед смертю 27 листопада 1957 р., єпископ Станіславський Іван Лятишевський висвятив як свого наступника о.Івана Слезюка. Після смерті єпископа Миколи Чарнецького у Львові 2 квітня 1959 р., редемптористський ігумен Василь Величковський був призначений кандидатом на єпископа. Лише 4 лютого 1963 року в Москві митрополит Сліпий висвятив його єпископом Луцьким та призначив своїм місцеблюстителем у Львові.

Поповнення рядів священицтва було для греко-католицької Церкви найгострішою проблемою через брак постійно діючих теологічних семінарій та репресій, що чигали як на викладачів, так і на студентів за нелегальні «пастирські» курси. Ряди кандидатів у священики здебільшого поповнювали колишні студенти теології, монаші новики, дяки, кваліфіковані робітники і часом студенти університетів. Одного чи декількох з них закріплювали за високоосвіченим священиком, котрий забезпечував їх давніми підручниками, диктованими перекладами з латини чи інших мов і водночас доповнював їхню загальну освіту. Після трьох-чотирьох років таємного навчання наполегливіших кандидатів екзаменувала комісія старших священиків, і, якщо результати були успішними, їх висвячували. За деякими даними, до арешту в січні 1969 року єпископ Величковський висвятив майже 80 священиків. Однак, все-таки, у багатьох селах бракувало греко-католицьких священиків. Повідомлення з України, що надійшло на Захід у середині 1970 рр., описує становище віруючих у таких місцевостях: «В моєму селі немає священика, але люди приходять до Церкви кожної неділі і разом з дяком співають утреню та обідню…а на престіл кладуть засвічені свічки і чашу». У більшості місць, де церкви без священиків було закрито, віруючі збралися і молилися під церквою. Було дедалі більше випадків, коли християнський похорон відбувався без священика.

Органи держбезпеки пильно стежили за діяльністю окремих єпископів та священиків. Нагляд за активними священиками, перлюстрація пошти та прослуховування телефонних розмов, періодичні допити, обшуки – застосовувалося будь-які засоби, щоб заволодіти достовірною інформацією. Дальшою метою КДБ було вишукування «слабких місць» у стосунках між священиками, підігріванням внутрішніх конфліктів у їхньому серидовищі для розпалювання взаємних підозр та побоювань, властивих підпільному існуванню. На основі зібраної таким чином інформації радянські органи безпеки постійно намагалися залякати, шантажувати, або підкупити деяких священиків та мирських активістів, сподіваючись завербувати таємних інформаторів та провокаторів. Коли ж усі ці методи виявлялися неефективними, то працівники КДБ та обласні уповноважені Ради у справах релігії апелювали до наївності або честолюбства окремих священиків, обіцяючи поступки Церкві, як тільки будуть усунені «небажані» єпископи та настоятелі монастирів і якщо Церква зможе «довести», «очищуючи» себе й «чесно» співпрацювати з органами безпеки, свою «справжню вірність» радянській державі. Така психологічна атака протягом кількох десятиліть на солідарність, та єдність підпільної Церкви не була цілком безупішною.

У таємній інструкції від 31жовтня 1968 р. «Про облік релігійних об’єднань, молитовних домів та споруд, а також про спосіб реєстрації виконавчими органами релігійних об’єднань та служителів культу» свідомо не згадано Греко-Католицьку Церкву в докладному списку «служителів культу», що мають право на реєстрацію. Водночас інструкція зобов’язувала апарат Ради у справах релігії вести достовірні досьє на усіÂ defacto чинні релігійні організації та «незареєстроване» духовенство, а також подавати відомості про максимальну кількість віруючих, що брали участь у нелегальних релігійних службах, порівняльні статистичні дані про такі зібрання, місця де відправляються релігійні служби.

Численні прохання про «реєстрацію» українських греко-католицьких парафій були відкинуті владою. У липні 1967 р. КДБ та обласний уповноважений Ради у справах релігій повідомили єпископа Величковського, що:

1) дії греко-католицьких священиків (відкривання Церков, публічні богослужіння, проповіді) незаконні та протидержавні, і ті що вдаються до них, будуть каратися ув’язненням строком від 3 до 10 років;

2) греко-католицькі громади не можуть бути зареєстровані, бо Греко-Католицька Церква, як зрадниця, союзниця німців, скомпроментована, осуджена народом і ліквідована;

3) поодинокі українці-католики можуть відвідувати костели;

4) під іншою назвою, наприклад католики східного обряду, «українські католики теж не будуть зареєстровані і визнані, бо немає відповідного закону»;

5) у всіх тих діях криється український націоналізм.

На початку 1980-х рр. дехто з молодщих політизованих священиків і мирян почав нові спроби поширення за кордоном інформаціїй про переслідування УГКЦ та намагання домогтися її легалізації. У вересні 1982 р. в Західній Україні було створено «Ініціативну групу для захисту прав віруючих та Церкви», яку очолив Йосиф Тереля. Після його арешту 1982 р., керівництво групою перейшло до Василя Кобрина, якого теж заарештували в листопаді 1984 р. та засудили на три роки примусових робіт.

Наприкінці 1970-х рр. померло декілька ієрархів УКЦ. Зокрема, 12 січня 1979 р. відійшов монсеньйор Микола Мураній, управляючий Мукачівсько-Ужгородською єпархією, а 26 травня 1983 р. не стало єпископа Олександра Хіри, який проживав на засланні в Казахстані. Його наступником став єпископ Іван Семедій, апостольський адміністратор єпархії. Єпископ Йосафат Федорик помер 28 грудня 1979 р. На його місце єпископ Івано-Франківський Софрон Дмитерко висвятив ще одного василіана, єпископа Якова Тимчука, який помер 20 грудня 1988 р. у Львові, архиєпископ Володимир Стернюк 1983 року хіротонізував редемпториста Филимона Курчабу як свого помічника. Було таємно висвячено ще декількох єпископів, щоб забезпечити неперервність ієрархів у всіх єпархіях.

Прихід до керівництва Компартією в СРСР Михайла Горбачова та боротьба за економічні реформи («перебудова») уможливили низку політичних поступок, що, своєю чергою, викликало сильний опір консервативних елементів партійно-державної бюрократії. Однією з позитивних сторін горбачовських реформ було звільнення протягом 1986-1987 рр. майже всіх політичних та релігійних в’язнів котрі, вийшовши на волю, створили кістяк відновленого руху за громадські, національні та релігійні права в Україні. Поступово відпала загроза масових репресій, і активісти підпільної Церкви ставали сміливішими, випробовуючи межі горбачовських реформ відновлення ініціативної групи наприкінці 1987 р. – у формі Комітету захисту Української Католицької Церкви, який очолив дисидент Іван Гель. Скориставшись перевагами «гласності», українські католицькі активісти розпочали кампанію за відновлення церковного statusquo до 1945 р.: організовували служби просто неба для великих груп віруючих католиків, особливо в місцях паломництва, збирали підписи під петиціями з вимогами відкрити позамикані владою католицькі Церкви і закликали до громадянської непокори в боротьбі за конституційне право українських католиків користатись свободою совісті та релігії. На початку серпня 1987 р. невелика група українського католицького духовенства, монахів, мирян оголосили, що вони «залишають підпілля», і закликала папу «підтримати усіма можливими способами Українську Греко-Католицьку Церкву в СРСР».

Згодом до вимого легалізації приєдналися інші українські католицькі владики – архиєпископ Володимир Стернюк і його помічник Филимон Курчаба у Львові, єпископи Софрон Дмитерко – в Івано-Фанківську та Іван Маргітич (висвячений у 1987р. для Закарпаття). З папою Іваном Павлом II , який часто виступав в обороні українських католиків, були пов’язані великі надії у зв’язку зі святкуванням тисячоліття хрещення Русі-України. Папа, який святкував тисячоліття разом з українськими католицькими ієрархами та паломниками в Римі в липні 1988 р., обумовив свій майбутній візит до СРСР пастирським відвіданням УКЦ і домігся свого роду символічної плати за те, що делегував високодостойників курії на святкування тисячоліття у Москві та Києві. Цією платою була офіційна зустріч кардиналів Казаролі Віллебрандса з делегацією УКЦ на чолі з єпископопом Курчабою та Василиком, що відбулася у Москві 10 червня 1988 р.

Але влада в Москві й, особливо, в Укрїні, як і речники Московського патріархату, котрі довго заперечували існування УКЦ і відмовляли цій Церкві у праві на визнання, почали доводити, що це «внутрішня проблема» РПЦ, котра, у свою чергу, противиться будь-яким змінам у statusquo в Західній Україні. Водночас різні офіційні чинники наполягали на тому, що «так звана УКЦ» є не релігійною, а «суто політичною», «націоналістичною» та «сепаратистською» організацією і тому не може бути зареєстована. Вони натякали натомість на можливість легалізації Церкви, якщо вона відречеться від «націоналістичних» керівників за кордоном і місцевих «екстремістів» та «доведе» свою «лояльність» державі.

РПЦ активно виступала на офіційному рівні як всередині країни, так за кордоном проти того, щоб відмінити здійснену в сталінські часи заборону УКЦ. З осені 1988 р. влада зреагувала на численні прохання про легалізацію УГКЦ передаючи закриті «уніатські» церкви в сільських місцевостях наспіх створеним православним «двадцяткам» у переважно греко-католицьких громадах. Проти українського католицького духовенства та мирян застосовувано нові репресивні декрети, прийняті влітку 1988 р., щоб запобігти «несанкціонованим прилюдним зібранням та маніфестаціям». На них накладали високі штрафи та адміністративні стягнення, для жорстокого розгону віруючих греко-католиків кидали новостворені війська «спеціального призначення», незважаючи на небачений досі розголос на масову підтримку боротьби українських католиків за відновлення легального статусу їхньої Церкви в СРСР.     

Єромонах Методій - священик підпільної УГКЦ

«Після довгих літ християнського життя у підпільній Греко-Католицькій Церкві, після численних спроб отримати єрейські свячення на тридцять четвертому році життя я постав перед владикою Софроном з наміром просити дозволу на священиче рукоположення.

19 березня 1988 року. Морозяний вечір. Місто Коломия. Маленька хатинка з подвір'ям на одній із міських вуличок. Як довго я йшов до цієї хатини!.. Усе дотеперішнє життя... Та й навіть того дня блукав по Коломиї, поки майже випадково знайшов цю хатинку, бо ж точної адреси мені не дали. Знав тільки, як називається вулиця та як приблизно має виглядати хатина. Це мені оповіла с. Павлія, служебниця, за письмовим дорученням нині спочилої у Бозі с. Діогени (також служебниці). Ще до того я шукав владику у Львові, але марно. Тоді одразу вирушив до Дрогобича, далі – через Стрий, Івано-Франківськ до незнаної мені Коломиї...

Серце калатало, я постукав у шибку і хтось визирнув... Уже згодом я довідався від владики, що мені відчинили, бо вирішили, що то – листоноша. На таку думку їх навела моя спортивна молодіжна сумка, що звисала через плече.

Перш ніж щось промовити, я ще знадвору подав владиці два аркушики, списані латиною. Одного мені дав о. Новак, василіянин, після того, як відбув зі мною прегарні і ніколи незабутні реколекції. Другий аркуш написав о. Степан Яворський  – людина, яку завжди згадую з трепетом серця, великою любов'ю та вдячністю. Це він покерував моїми підпільними студіями і представив мене до свячень. Саме цього дня о. Степан тихо святкував п'ятдесятиліття свого священичого служіння. Божому Провидінню було вгодно, щоб я, його учень, отримав єрейські свячення саме у цей день – таким був Господній дарунок цьому довголітньому в'язневі і страднику нашої Церкви.

І ось тепер зайшов до хати: скромне житло єпископа Греко-Католицької Церкви. Тут були ще дві монахині-служебниці та літня жінка – мати одної із сестер. Владика ще раз перечитав аркуші, що я приніс, і читаючи мовив: «Великий требник є вдома, риз немає». Я мовчав і в душі молився Господу, щоб Він усім покерував. Відіславши старшу пані і одну зі сестер з дому, а другій доручивши стати свідком моїх свячень, владика наказав мені сісти. І відразу за кілька хвилин я краєм ока зауважив, що старша пані похапцем спішить назад до хати. Вбігши всередину, захекана жінка лише встигла зронити одне слово: «міліція» і знесилено опустилася на стілець. Цієї ж миті на подвір'ї замаячіли міліцейські картузи.

Що пережили ми тоді!.. Запала мертва тиша. Кожен невидющим поглядом дивився кудись убік, і в кожного своя думка у серці – як стріла... Цієї миті у моїй душі вибухнула революція – це я зрозумів уже після свячень. Я так завжди прагнув бути священиком, що це бажання походило з усього мого єства і було закорінене глибоко у моєму серці. Вже віддавна Господь вказав мені на мій шлях через Святе Письмо: Авраам підносить ножа, жертвуючи свого сина Ісаака, й отримує від Господа обітницю. Так мав вчинити і я, тобто віддати Богові моє прагнення стати священиком. Але серце вперто кричало: «Хочу, хочу бути священиком, і все!».

Тієї миті, коли за вікном побачив міліцейські картузи, мене прошило усвідомлення незворотної, важкої реальності: тепер вже ніхто й ніколи мені не повірить, я назавжди буду заклеймований «донощиком», що навів міліцію на єпископа. Дуже чітко і тверезо я подумки звернувся до Господа: «Так, Боже, немає на те Твоєї волі, щоб я був Твоїм священиком. Я муситиму надалі нести знак Юди посеред людей. Да будет воля Твоя». ...Стукіт міліціонерів пролунав глухо, але виразно у чужі двері – до сусідів. Ми ще довго сиділи мовчки. За вікном стало зовсім темно. Чути було, як міліція вийшла від сусідів і пішла геть. Владика попросив, аби старша пані пішла довідатися, чого вони туди приходили. А одній із сестер сказав щільно позатуляти вікна коцами так, щоб фіранки прилягали до шиб. У цей вечір владика Софрон уділив мені дияконські свячення, а наступного дня зранку – священичі. Потім ми снідали, розмовляли. Владика благословив мені Митрополита Андрея Шептицького за покровителя мого священичого служіння. Ми попрощалися, і я пішов орачем на Господню ниву»[3].

Так розповідає про свої свячення о. Методій. Також він згадує, що «не було ризів, тому, коли владика уділяв мені дияконських свячень, то дав мені просто білий стихар і підв’язав мене шнурком. А вже потім, коли уділяв мені священичих свячень, то дав мені стихар і єпитрахиль, бо більше нічого не було. І сам обходився такими речами як єпитрахиль, мантія. П’юску мав таку замість мітри»[3].

Після завершення свячень нововисвячений отець: «Сів в автобус, нарешті вже сам із собою, взяв вервицю, почав молитися і тоді щойно почав сумніватися, чи то мені сниться чи то дійсно є так. Перший раз в житті... більше мені так ніколи не було, щоб я так сумнівався в своїй присутності. Але так направду: взяв себе за щоку щипнув і бачу, що я є, і думаю собі: треба взяти себе й руки, не позволяти собі так возноситися. Владика мені приказав, щоб я до нікого не вертався, навіть, щоб до сестри Павлії не вертався. Щоби нікому – ні близьким, ні знайомим, ні рідним, ні найліпшим товаришам – не казав, що я є священик. Тільки одним особам, одному священикові сказати і сусідці своїй, певній особі. Щоби той священик мені поміг, то такий отець Петро Паньків, котрий знав особисто владику, він жив у Львові, перші дні служити Службу Божу. Бо то трошки так перші дні, особливо, трудні, здійснювати Святу Літургію. Я так і зробив. Я прийшов до хати до тої пані Катрусі, такої старенької нашої греко-католички, то як живий експонат, можна сказати, то є людина котра, все життя була греко-католичкою. Вона була свідком того, як вивозили з собору Юра владику Сліпого. Була свідком похорону Шептицького.

Фото з Інтернет-ресурсу: Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу (http://www.pc.studyty.org.ua/content/view/22/1)

Б. Ґ.: Вона ще живе?

о. М. К.: Так. Вона ще живе Катруся Піх, а з дому її прізвище інакше якось. Вона живе в моєму селі, в Карачиневі. Я прийшов до хати, було дуже цікаво, бо вона знала мої проблеми зі свяченням... І я їй кажу: «Пані Катрусю, клякайте», - так жартуючи. Вона каже: «Чого я маю клякати, як я старушка?»Â  –  «Клякайте, тоді я скажу Вам щось». Ну, вона клякнула вже і я їй уділив першого благословення. Перше благословення, яке я дав, то їй, тій старушці, одинокій, самітній, побожній жінці. А потім пішов до отця Петра і відслужив з ним Службу Божу на другий день. Так ми три дні разом служили, а потім я вже сам почав служити в себе. Мав домашню каплицю. Отець Петро Паньків, він зараз є в Винниках парохом... І дальше почалася вже священича діяльність. Коли я вже мав 34 роки, ті свячення навіть не міг утримувати, вже всі зауважували довкола, що я дістаю дуже такий тяжкий характер, правда, я дуже переживав, якось нервово то переживав. А та пані Катруся сама сказала: «Ти від тої хвилі, як прийшов і мене поблагословив, то перемінився. Ти такий став спокійний, лагідний, а то такий вже був їдкий, недобрий нарікав на всіх». Дійсно, коли став священиком, я абсолютно заспокоївся, все було вже вирішено в житті, тепер я вже міг просто вмирати, мені вже було все абсолютно байдуже. Радість була надзвичайно великою, я не вмію передати. Кожний день то було щастя. Я не опускав ні Часослова, ні інших молитов. Ходив на роботу, працював, життя було як було, може, трошки складніше стало, треба було більше молитися. Службу Божу все правити, Часослов відчитувати вже був обов'язок, але то приносило велику радість і полегшу духовну. Я до всіх усміхався, ні з ким не сварився, все стало на свої місця. Перша Служба Божа, яку я правив, була для мене трудною, тому що сказати «прийміте ядіте» дуже було тяжко якось. Я Службу Божу так довго правив, чомусь не міг я скоро відправити. Довго мені треба було, поки я відправив Службу Божу. І так за тиждень часу я вже вложився, і вже так почав правити більше, міг стати перед люди і відправити. Але я нікому не правив, бо так владика мені сказав, а правив тільки там пані Катрусі, тай більше нікому. Вона приходила до мене на Службу Божу. Ще хочу поділитися нескромним аргументом. Дуже мені тяжко було взяти першу інтенцію, якісь гроші на Службу Божу. Ми так не один священик в підпіллі мріяли собі, що ми будем як у Франції. Були колись такі священики-робітники, що вони собі працювали на заводах, а десь жили. І ми так не раз собі, товариші, між собою ділилися, казали, що ми будем жити з тих грошей, що заробляєм, а ті гроші, будем використовувати тільки на речі побожні, церковні. Мені було дуже тяжко. Я, може, місяць правив то за своїх батьків, то за того, то за того. А взяти інтенцію грошову і за неї відправити, мені чомусь було дуже тяжко і страшно. Потім відважився, відправив ті Служби, але за перші Служби Божі, які я відправляв в той час, десь так пару місяців, я ті гроші назбирав і купив аж 3 фелони. Так до сьогодні маю тих 3 фелони. І все складав окремо зароблені гроші, і окремо священичі. А потім, як почав виходити з підпілля, то вже все перемішалося, вже на то не було часу, і я перестав на то звертати увагу»[4].

Перша Церква яка стала власне цієї «Господньою нивою» для о. Методія була церква в селі Купичволя. Саме завдяки йому, вірним Греко-Католицької Церкви в цьому селі вдалося повернути її. Сам о. Методій розповідає про це так:

«Люди, нінащо не надіючись, почали приймати православних священиків. І якраз те село Купичволя було загрожене, бо на Великдень 1988-го року в цьому селі вже коло 80 осіб, і то активних християн, підписали згоду на відкриття православного храму в селі Купичволя Жовківського району. Якраз ця родина пані Галі стала дуже проти того. Вони очолили ту групу, котрі стояли твердо на позиціях Католицької Церкви.

Б. Г.: А їхні прізвища?

о. М. К.: Я не пам'ятаю їхніх прізвищ. І вони почали так боротися в селі, що вже почався розкол між людьми в селі. Вже запахло отим розколом, що одні вліво, а другі вправо. І вона дуже просила, щоб я конче приїхав, і в селі відправив, тому що в церкві вже 2 роки ніхто не правив Служби Божої. І в селі... взагалі, останнім часом отець Дмуховський, який їх перед тим обслуговував, захворів тяжко І вже не може приїжджати після інфаркту. Другий отець так само приїжджав дуже рідко, отець Чорнега, василіянин. Він так само приїжджав більше до знайомих людей. А коли в селі почалися такі нагінки і репресії, то вони почали уникати того села. І коли я на Спаса в тому ж році, на Преображення... ми домовилися і вона в селі сказала, що на п'яту годину пополудню буде Служба Божа. Я працював на роботі якраз в той день, мусив бути на роботі, скорше відпросився з роботи, сів на автобус і па п’яту годину я вже був у селі ще зі своїми товаришами. Була повна-повна церква людей, старі, молоді, чоловіки, діти – напхано було просто в церкві. Гарячий такий гарний день. І я правив Службу Божу. Перший раз таку публічну Службу Божу при всьому народі. Я дуже тремтів, переживав, бо ще добре так не знав, як в церкві правити. Між іншим, то, що я не раз забігав до православних церков, мені дуже придалося, бо я вже менше-більше запам'ятав собі рубрики, як в церкві поводитися. Відправив Службу Божу, сказав проповідь на тему католицької віри, Католицької Церкви і побачив по людях, що люди відразу сприйняли то добре, по лицях було видно. Ніхто не був обурений, всі були захоплені, всі плакали, всі були дуже піднесені, співали чудово. Там такий чудовий хор зберігся, хоча не було священика, люди всі співали хором всі пісні, всю Службу Божу, там майже щонеділі інші напіви були. Вони так багато знали розспівів на Службу Божу. На Великдень інші, інші на страсний час. Чудово співали люди! Потім ми вже якийсь час не правили. Ми дивилися, що буде, як буде влада реагувати на то. Вони – нічого, не дуже так прореагували на ту відправу, але на Честний Хрест, коли був празник в селі, приїхали знову до церкви вони. Люди вже церкви не відкривали, а самі під церквою собі відправили. І вони тоді запропонували вже людям відкриття православного храму. І сталося те, чого вони ніколи не сподівалися: ті 80 осіб, які підписалися за православну і решта громади категорично запротестували. Що ж пізніше сказали ті люди? Мені в очі казали, і другим казали: «Ми підписалися тому, що ми не бачили молодих священиків серед греко-католицького духовенства. Ми бачили, що старі вмирають, а молодих нема. І ми вже подумали собі так: ми, старі, вже повмираємо греко-католиками, а молодь мусить якось спасатися, тому ми вже вирішили прийняти православного священика аби молоді мали якусь хоч мінімальну освіту релігійну і хтось би їх охрестив, та й хтось би їм дав шлюб». Така була аргументація тих людей. «Але, – кажуть, –коли ми побачили, що серед греко-католиків є молодий священик, що ми маємо майбутнє, то ми не вагаючись цілим селом, всі як один, за винятком одного чоловіка, який найдовше хотів православія, всі стали за тим, щоби триматися Греко-Католицької Церкви до кінця». Після того ми вже в церкві не правили, бо не хотіли викликати вогню. Ми вже трохи лавірували: трохи в церкві, трохи по хатах. На великі свята в церкві, а так решта – по хатах. Ми по хатах служили Служби Божі, сходилися люди, сповідалися. Я сповідав, причащав, давав шлюби в тому селі. Посвятив хрест ювілейний, з підписом ювілейним на місці, де була стара церква. Там було 2 хрести: один, який був ставлений ще при Шептицькому на честь 950-ліття Хрещення України, а тут ми поставили той. Це було якраз на свято Введення в храм Божої Матері. І на Різдво ми знову відправили в церкві. То було чудове Різдво! Такі були коляди прекрасні! Народ дуже тішився. На Йордан ми знову вирішили служити в церкві. Ми почали служити в церкві, але коли ми тільки почали служити... між іншим, хочу сказати, що люди навіть не знали, що таке Утреня, що таке мировання, люди вже зовсім втратили поняття нашої східної обрядовості, бо всі повоєнні роки вони не мали ні одного публічного такого торжественого Богослуження. Я їм то все служив: і Литію відслужив, і все, і мирували потім. На Йордан ми почали служити Велике Повечеріє, в село приїхало кілька «бобиків», під’їхали під церкву, почали патрулювати по селі. Хотіли нагнати на людей страху, так як ми зрозуміли. І дійсно, багато людей дуже перелякалися, деякі жіночки прибігли до мене до престола і вже з мене хотіли ризи скидати, щоб я лишив Богослуження, але я їм сказав, що в церкві нам нічого не страшно, до церкви не ввірвуться, нас багато в церкві, а там будемо думати. Але ми посвятили воду, і потім, після того, вони мене скоренько сховали в одній хаті і вдосвіта вивезли з села якимось мотоциклом на сусіднє село, щоби мене не вловили ті, що патрулювали в «бобику» по селі. То були голова сільської ради, парторг, він якраз мав «бобика» у своїх руках. Так ми якось дожили до Великодня. Почався тоді Великодний час, і почали ще більше церков православних відкривати довкола Купичволі, і в інших селах вже повідкривали православні церкви. І греко-католики були в розпачі. На саме Різдво відкрили церкву в Боянці, люди опиралися в Боянці, але частина людей пішла за православієм, особливо той партійний актив, навіть голова колгоспу. А що колгосп, то подарували для церкви великий килим па Різдво, коли відкрили православну церкву в Боянці. А в Купичволі підійшов Великодний час і на Хрестопоклонну неділю, перед Хрестопоклонною неділею вони назначили посвячення православної церкви в Купичволі, мали приїхати і пересвятити церкву. Я так сказав людям, що я приїду скорше, щоби зібралися до церкви, якнайбільше щоб їх зібралося і будемо старатися церкву оборонити. До церкви прийшло мало людей, бо якраз в той час помер один чоловік, і всі майже молоді люди і мужчини пішли на похорон. Вони собі зробили такий план без мене, що вони возьмуть небіжчика, принесуть до церкви і так будуть з небіжчиком чувати в церкві, аж доки православні і міліція не піде з церкви геть, бо може на небіжчика так не будуть нападати, може, хоч уважать, що там в церкві є померша людина, може, не будуть там так хуліганити православні. І таким чином ми якось розкололися: одні пішли на похорон, а ми лишилися в церкві. Людей було мало. Приїхав пан Гель, бо я перед тим з ним переговорив. І десь, напевне, ми так думаємо, так як пан Гель сам казав, коли ми домовлялися, в хаті були десь підслуховувальні апарати. Вони довідалися, що пан Гель має їхати проводити з людьми якісь бесіди. За ним зразу наїхала купа кагебистів: і районних, і з області, маса їх наїхало. Село окружили, по селі такою страху на людей нагнали. Потім ми з села ніяк не могли вибратися, але якось так вийшло, що я із своїми товаришами поза хати в ліс втікли і там пішки перейшли на Стремінь, таке село, і на Стремені сілисьмо на автобус і поїхали до Львова. А Геля зловили і дали йому 15 діб за то, що він побував в тому селі. Казали, що він мітинг там провів. Просто в церкві виступив до людей і казав триматися. На другу неділю в тій же ж Купичволі раненько, бо ми вже тоді бачили, що якщо в ту неділю вони не освятили церкву, то на другу неділю можуть приїхати... Раненько ми вже півдев'ятої були в церкві. Вони церкву позамикали своїми замками, вже головиха, голова сільської ради, її казали «головиха», а ми вдосвіта ті замки позривали, там жіночка одна, мама тої пані Галі, папі Марія. Вони поки прийшли до церкви, вже церква була заладована греко-католиками. Людей так багато зійшлося, бо я їм тамтої неділі сказав, що якщо вас так буде мало, то ми церкву не вбережем. Людей так багато зійшлося, поприносили дітей, поприводили стариків, бабусів таких стареньких, що вони вже не могли стояти, вже мусіли сидіти. Діти просто до престола поприлипали, бо не було місця. Я вже мусів терпіти то, що діти були просто мені коло ніг, отак до мене поприлипали. Там іконостасу не було, бо то був костелик колись, але там була перегородка. За перегородку, попри сам вівтар, бо не було де живій людині... Я їх так навчив, я їм так сказав тамтої неділі: не сварімся, не биймося, не скандальмо, а так – боронімся молитвою. Наладуймо церкву до такого степеня, щоби було багато людей, щоби для православних вже не було місця. І молімся. І не замикаймо дверей, хай бачать. Але я казав, щоби в дверях стали молоді мужчини і трималися попід руки, якщо будуть людей витягати. Бо вони могли людей витягати, просто по одному, по одному викидати і могли розганяти так людей. Я кажу: «Якщо будуть вас витягати, то ви клякайте на коліна і тримайтеся один за другого і таким чином, може, якось не пропустите їх до церкви». Ми думали, що вони будуть агресивні дуже. Приїхали православні, приїхало десь коло 10 священиків, привезли з собою хор, повно міліції, повно всього. І побачили ту картину, що в церкві іде Богослуження. Як тоді люди співали, я ніколи не забуду. То така була молитва тоді, сильна така просьба до Бога, що то не можна... просто самі сльози, то «Іже Херувими» я все життя буду пам'ятати, яке тоді там люди співали. Так що ті священики покрутилися довкола. Якийсь там декан, такий отець, їх є 3 брати, дуже активні православні, Хомини. Той отець Хомин, він зараз у Жовкві ставить російську православну церкву будує, він хотів до церкви зайти, його люди просто не пустили, просто нічого не реагували, просто не дали йому місця на поріг стати, і він потім... казали, що так понервувався, що навіть захворів після того. Таким чином ми цілу неділю молилися в церкві, від півдев'ятої зранку, а півп'ятої вечора я вийшов з церкви. Ми Хресну дорогу ще відмовляли і так дальше, а люди ще лишилися в церкві допізна» [4].

Отож, бачимо як о. Методій став першим греко-католиком для церкви в селі Купичволя. Збереглись фотографії із літургії на Благовіщення в цьому селі за які священику також довелось багато пережити. Не малу роль відіграв о. Методій у поверненні Преображенської церкви у Львові, це він детально оповідає у своєму інтерв’ю в 1993 році яке проводив теперішній ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк. На завершення знову звернемось до слів о. Методія, які пролунали як відповідь на запитання о. Бориса. Отож:

«Б. Ґ.: Отче, розкажіть, будь-ласка, як Ви собі пояснювали цей час терпінь, переслідування Церкви. Як Ви відповідали на питання, чому Бог дозволяє такі переслідування, таку долю християн, які хочуть йому служити.

о. М. К.: Те питання всіх нас хвилювало, і ми не раз про то між собою говорили і з священиками, і просто вірні між собою. Запитували самі себе, чому ми маємо так терпіти, в той час, коли ми є християни і стараємся служити і бути вірними Богу. Про то, що Церква має терпіти, ми всі знали, бо ми зорувалися якось на перших християн, і ми бачили, як християнство починалося з терпіння. Потім, сам Христос чомусь вибрав момент відкуплення для цілої вселенної, для світу, для людей якраз через терпіння, через хрест. До кінця пояснити, що таке терпіння і для чого воно, ми не могли, просто ми бачили: раз Бог вибрав терпіння, значить воно є з людиною, тут на землі живучою, якось пов’язано так нерозривно, що не годен собі пояснити, може, аж Бог дасть відповідь у вічности. А таке найпростіше пояснення для нас було, що ми бачили нашу Церкву, знали її минуле. Часто передвоєнне минуле Церкви розповідали старші люди, і в ньому не зажди було все добре, все славне. Так само були недобрі священики, були такі випадки вимог грошей, заплати, та нерівність між мирянами а духовенством. Того всього багато люди розповідали, що вони часами терпіли від духовенства ще перед війною. Навіть та пані Катруся і пані Рузя, отця Мирона мама. Вони розповідали, як то треба було служити в священиків, як то треба було тяжко працювати, яка то була невдячність зі сторони священиків. І вони самі, ті глибоко віруючі люди, вони казали, що Бог допустив те терпіння отому і тому священикові, навіть називали, за то і то, тому що він був такий і такий. Той і той священик (вони говорили прізвище, не пам'ятаю вже тих прізвищ) колись вимагав за Службу Божу такі гроші, а нині він задурно хтів би відправити, а не може. Ми знали, що Церква не як інституція Божа, а як інституція людська щось, може, і не так зробила, і Бог дає момент очищення, для того що підготовляє Церкву для більших справ. І не раз ми між собою так говорили, по-сільському такий примір наводили, що як вибирають зерно, котре на краще, а котре на гірше, то є сито таке спеціальне, де добре зерно лишається, котре грубше, а те дрібніше, яке випадає. Так якби пересіюють. Що то є момент пересіяння церкви, що то є момент випробовування Церкви. Ми сприймали, що то є момент випробовування, що ми маємо його перейти і завжди надіялися, що то Бог робить для того, щоби пізніше ще ставити нам якісь десь завдання дуже високі. І от Він готовить нас перед тими завданнями, для того дає нам ті терпіння, щоби Церква була готова, коли доведеться робити ту велику справу. Такі були наші пояснення того всього» [4].

 

Картина Євгена Клочкова на стіні храму Воздвиження Чесного Животворящого Хреста міста Броди УГКЦ. Підпис:  «Підкамінський монастир XVII-XVIII ст., єрм. Методій, блаженний          о. Цегельський. Фундатор сім'я Тараса Бродика. 2010 р.»

1. Тут – переказ праці Богдана Боцюрківа: Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) / перекл. з англійської Л. Гентош, О. Молочко // Ковчег. Збірник статей з церковної історії / упоряд. Л. Гентош, Т. Романюк, О. Турій, ч. 1. Львів 1993, с. 123-164.

2. Цит. за:Â Діяння Собору Греко-католицької церкви у Львові 8-10 березня 1946 р. Видання Президії Собору.— Львів, 1946 - с. 59-60.

3. Із спогадів о. Методія (Миколи Костюка).

4. Інтерв’ю з о. Миколою Костюком. Проводив Ґудзяк Б. 12 лютого 1993 року.

 

 

* Криськів Олеся Ігорівна - на момент публікації матеріалу (грудень 2015 р.) - магістр богослов'я, асистент кафедрибогослов’я Українського Католицького Університету. (Див.:Олеся Криськів // Український католицький університет [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.theologia.ucu.edu.ua/uk/sklad-kafedry/144-kryskiv-olesja (Останнє відвідування: 29.12.2015)).

** Матеріал устно оприлюднювався під час «круглого столу» «На межі територій та епох. Читання пам’яті ієромонаха Методія (Миколи Костюка)» у смт. Підкамінь 24.01.2009 р. (Див.:Булишин В. Повертаючись до незавершених проектів // На межі територій та епох [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.namezhi.com.ua/index.php/1423-povertaiuchys-do-nezavershenykh-proektiv-bloh-volodymyra-bulyshyna (Останнє відвідування: 29.12.2015)).

Посилання: http://namezhi.com.ua/index.php/1461-yeromonakh-metodii-mykola-kostiuk-iak-virnyi-ta-sviashchenyk-pidpilnoi-uhkts

ДО БІОГРАФІЇ ВІДРОДЖУВАЧА МОНАСТИРЯ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЕВА ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО СТУДІЙСЬКОГО УСТАВУ УГКЦ У СЕЛИЩІ ПІДКАМІНЬ

БРОДІВСЬКОГО РАЙОНУ,  ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЄРОМОНАХА МЕТОДІЯ (МИКОЛИ) КОСТЮКА (20.12.1953 – 18.12.2008)*

 

 

Микола народився у с. Шарпанці Сокальського р-ну Львівської обл. у родині сільських інтелігентів: батько Ярослав працював дільничим міліціонером, а мати Анеля - вчителькою російської мови і літератури. Отець Методій так згадував по свою сім’ю: «…Походжу з родини, нетрадиційної для Галичини. Бо тато мій з Сокальщини, але в ранньому дитинстві залишився сиротою, потім не мав де працювати, почав працювати в міліції (…) Мама походила з Полтавської області, була східнячка, зі Східної України, і зовсім не була вихована в релігійному дусі» [1].

Уперше про Бога, релігію, Церкву Миколі розповіла бабуся – мамина мама – яка, однак, теж не була релігійною особою. Але тепло згадувала свої дитячі та юнацькі роки, пов’язані з навчанням у школі при жіночому монастирі. Бабусині казки, які вона розповідала онукові, перепліталися зі зворушливими розповідями про храми і монастир. Сільські діти, в оточенні яких виростав Микола, походили з релігійних родин, де дотримувалися християнських традицій. Звичайно, це не могло не діткнути малого Миколи: «Пам’ятаю себе ще дитиною, коли я дивися на тих віруючих людей (…), на ті сім’ї, які могли йти до церкви, мені було завжди боляче і дуже прикро, бо мені хотілося так, як діти побігнути до церкви (…), а мені завжди наказували дуже суворо, що не йди, бо мамі буде біда» [1]. Але внутрішній поклик таки долав заборону батьків, і Микола крадькома, коли лишень міг, ходив до храмів поблизьких сіл. Звичайно, ці «відвідини» церков болісно позначалися на суспільному статусі батьків: їх часто викликали на партійні збори, погрожували втратою роботи…

У віці чотирнадцяти років Микола розпочинає навчання у Сокальській музичній школі, отож, відвідувати церкву стало простіше. У цей час в його нутрі постає питання: «Чи я віруючий, чи ні?» Шукаючи відповіді, Микола почав молитися до Богородиці, просячи її дати якийсь знак. Якось, перебуваючи на лікуванні у шпиталі, він поділився своїми переживанням з дівчинкою, що лежала у сусідній палаті. А вона сказала: «Треба вірити просто так, а не вимагати від Бога якихось надзвичайних чудес». Микола погодився з цією думкою і внутрішньо склав такий акт віри: «я вірю, і мені не треба знаків з неба».

Невдовзі Микола стає студентом Львівського медучилища і може щоденно бувати на храмових богослужіннях. Тоді він відвідує римо-католицьку катедру, бо, слухаючи «Радіо Ватикан», довідується, що інші храми «державні». Тут, у катедрі, Микола знайомиться з с. Дарією, яка була його катехиткою, і з о. Рафалом, якого просить про таїнство хрещення. Тоді перед Миколою постало питання своєї конфесійно-обрядової ідентичності. Ось як згодом він про це згадував: «…Отець Рафал взяв одного співслужителя в костелі за кума (…) і почав акт мого хрещення. Каже: «В якому обряді тебе записати?» Він священик чудовий, але таке дав мені запитання. Я на той час не знав, що Церква підпільна існує тут у нас, що така структура є, але вже був свідомий, що є Католицька Церква, Греко-Католицька, що ніби я з того кореня походжу. З одного боку, вже мені костел трошки сподобався. Але я собі думаю: нехай я буду той останній греко-католик в Галичині (…) Така мені думка чогось прийшла. Ще така майже дитяча, бо мені було 15 років. І я кажу: «Запишіть мене греко-католиком». І напевно він мене так і написав» [1].

Тривалий час Микола не цурався жодного з обрядів і відвідував богослуження в Преображенській церкві і в костелі. А згодом познайомився з греко-католицькими вірними, що перебували у підпіллі і також приходили на молитву в катедру. Під впливом духовних бесід і власних роздумів про свою релігійну і національну приналежність, Микола вступає до монастиря чину св. Василія Великого. Відтоді розпочинаються у житті Миколи неабиякі випробування, яким передував дивний сон: «Приснилося мені зранку, якраз мав бути польський Великдень, з четверга на п’ятницю перед Плащаницею. Сниться мені, що Ісус Христос несе чашу і каже до мене: «Попробуй мого терпіння». Я так чуть-чуть з тої чаші попробував, і мене так в сні затріпало, якби мене електрикою хто вдарив. Я якось не пробудився до кінця, тільки дивлюся собі на груди – тут рана, велика рана на грудях. Я так пробудився, думаю: що таке?. Встав, помолився, пішов до костела, там була довга відправа в п’ятницю перед Великоднем. Іду додому, там, де я жив на квартирі. На Жовтневій вулиці, в брамі, до мене підходить якийсь високий кремезний чоловік і каже: «Я є такий-то, такий-то». Чин КГБ. Шаповалов його прізвище було. Ну, звичайно, мене почало трясти, я зрозумів, що мене вже бере КГБ. То перший раз мене брало КГБ» [1].

Під час цієї зустрічі і ніколи згодом о. Методій не розповів нічого, не згадав про жодного священика. Розлючений впертістю хлопця, Шаповалов пообіцяв: «Я тобі так зроблю, що ти ні греко-католицьким, ні римо-католицьким священиком не будеш»Â [2].Â Відтоді Миколи почали остерігатися друзі. Закінчивши підпільну семінарію, він ніяк не міг отримати єрейські свячення. Батьки Миколи теж потерпали від різних підозр та конфліктів, переживань за сина.

Апостол Петро стверджував, що «випробувана віра цінніша від щирого золота» (пор. 1 Пт. 1, 7). Ці слова сповнилися у житті о. Методія 20 березня 1988 р., коли він у віці 34 років таки стає священиком Греко-Католицької Церкви. І відразу розпочинається його ревне служіння пастиря, оборонця віри, відновителя храму, проводиря своєї нечисленної монашоїродини.

 

1. Інтерв’ю з о. Миколою Костюком від 12.02.1993, м. Стрий, інтерв’юер Ґудзяк Б., розшифровувач Проців Л., правки Проців Л., фондовий № касети 539, шифр справи: П-1-1-358.

2. Інтерв’ю з о. Миколою Костюком від 12.02.1993, м. Стрий, інтерв’юер Ґудзяк Б., розшифровувач Проців Л., правки Проців Л., фондовий № касети 540, сторона А, фонограма ІІ, шифр справи: П-1-1-358.

 

*Матеріал усно оприлюднено під час першого «круглого столу»Â «На межі територій та епох. Читання пам’яті ієромонаха Методія (Миколи Костюка)»Â Â (смт. Підкамінь, 24 січня 2009 р.) у виступі схимонаха Юліана (Ігоря) Монастирського «Життєвий шлях та діяльність єромонаха Методія (Миколи Костюка)».

Також текст було опубліковано в мережі Інтернет за адресою: http://www.pidkamin.org.ua/abbey_metodiy_ua.html (станом на 25.12.2015 р. текст у Інтернеті не доступний). У цьому матеріалі зазначено: «підготував монах Миколай Гуменяк».

Тут дещо змінено назву та додано прикінцеві посилання відповідно до тексту, який був поданий схимонахом Юліаном (Ігорем) Монастирським у 2009 р.

Посилання: http://namezhi.com.ua/index.php/1450-do-biohrafii-vidrodzhuvacha-monastyria-pokhodzhennia-dereva-khresta-hospodnoho-studiiskoho-ustavu-uhkts-u-selyshchi-pidkamin

Схимонах Юліан (Ігор МОНАСТИРСЬКИЙ)*

ДУХОВНИЙ ПРОФІЛЬ НАСТОЯТЕЛЯ**

 

Фото з сайту: http://pc.studyty.org.ua

До келії зайшов незнайомий священик, і між нами якось спонтанно зав’язалася невимушена розмова. Не можна було не зуважити безпосередності і щирості цієї людини. Отець розповідав про Підкамінь, про монастир Походження Дерева Чесного Хреста. Виявилося, що він є настоятелем цього монастиря, а до Львова приїздить у справах відбудови і налагодження монашого життя у цій дуже зруйнованій, але прекрасній пам’ятці сакральної архітектури XVII – XVIII ст.

Уже під час наступної зустрічі о. Методій показав фотографії руїн Підкамінського монастиря і розповів, як він із співбратами в одному з приміщень, яке слугує їм храмом, молиться літургію. Позаяк у цьому приміщенні ще немає вікон, то на службу злітаються голуби. Отець розповідав про те, якою чудовою є ця святиня, незважаючи на її величезну руїну. Про те, що у цьому монастирі надзвичайно важкі побутові умови, але попри це він є найпрекраснішим місцем, його домом. Слухаючи ці розповіді, я відчув щем у грудях. Тепер розумію, що це було. Ще не бачивши Підкамінського монастиря на власні очі, я закохався у нього.

На Великдень у 2000 році вперше приїхав у Підкамінську обитель, якою відтоді почав жити у думках. Те, що розповідав о. Методій про умови їхнього життя у цьому монастирі, було правдою. Виявилося, що він, настоятель спільноти, був її останнім слугою: порався на кухні, мив довжелезні коридори, виносив сміття, працював на будові, копав траншеї… Брати виконували тільки ту роботу, до якої брався їхній настоятель. Так, праця була важка, але з о. Методієм вона перемінювалася на шляхетну, ідейну справу заради нашої Церкви, заради Христа. Бо отець був для нас не лише настоятелем, він став кожному з нас щирим приятелем, співбратом, просто батьком. Так само ставився він і до нас, ми були його родиною.

В одному з листів до єрм. Володимира Лівіо (від 1997 р.) о. Методій писав: «Я прийшов до студитів крутою і тяжкою, довгою дорогою. Чуюся нарешті вдома. Тому радію, всіх люблю, свій дім маю за найкращий з усіх» [1].

О. Методій завжди був патріотом нашої Греко-Католицької Церкви, яку також вважав своїм домом. За п’ять місяців до свого відходу у розмові з о. Никанором Лоїком (студитом) о. Методій сказав: «Я в тій Церкві був охрещений, і в тій буду вмирати (…) І все її буду боронити» [2].

Втім отець служив не лише нашій Греко-Католицькій Церкві. Він працював для соборної Христової Церкви. У часи виходу з підпілля УГКЦ о. Методій був ревним відновителем правдивої історичної віри. Немало прислужився він у справі повернення храмів їх автентичним громадам. Але попри це ніколи не боровся з православною Церквою, бо завжди називав її нашою Церквою-сестрою. Отож, не дивно, що єрм. Методія 2005 р. УАПЦ нагороджує орденом ІІІ ступеня, а 2007 р. орденом ІІ ступеня св. Рівноапостольного князя Володимира за труди і жертви на користь святої Православної Церкви.

Дивний «магнетизм» особи отця відчували не лише ми, монахи, що жили поряд. Його віра, його християнство були «інфекційними»: численні туристи зі Східної України, які приїздили до Підкаменя просто оглянути монастир, поспілкувавшись з отцем, віднаходили Христа, ставали віруючими людьми. Переміну своєї життєвої позиції вони пов’язували зі знайомством з отцем.

А у щоденному житті о. Методія впадала в око його скрайня невибагливість до побуту, нехтування навіть мінімальним комфортом чи зручністю, аскетизм. Якось одна особа довідалася, що у монастирі немає опалення, отож, у відповідну пору року брати дуже потерпають від холоду. Бажаючи допомогти підкамінським монахам, ця особа вирішила подарувати теплі ковдри. Дізнавшись про це, о. Методій переконав її пожертвувати кошти, за які можна було придбати постіль, на дзвін. «Ковдри – це не найосновніше. А дзвін буде назавжди. Монастир на горі матиме голос», – вирішив отець.

Отець Методій був непересічною особою, тому його недовге життя було складним, не раз йому доводилося нести хрест безкровного мучеництва і жертовності. Таких людей Господь наділяє своїми численними дарами. В руках отця Методія спорилася будь-яка робота: будівельника, землероба, майстерного вишивальника. Не байдужим був отець до краєзнавства та етнографії. Він був цікавим оповідачем, від якого ми не раз чули розповіді про життя підпільної Церкви. Деякі з них уже є готовими літературними творами.

Але очевидно, джерелом живої води для о. Методія була молитва і храмове богослуження, про які він міг говорити довго і натхненно. Особливо глибоко отець переживав великодню містерю. Його спогад, опублікований в одному з наших релігійних часописів, свідчить про те, що жити для отця Методія означало жити вічно у неминущій радості Христового Воскресення:

«…Досить простора, але низька, без куполу мурована стара церква вражає своєю таємничістю. Полискування тьмяного світла додає святости іконам і розписам на стінах. Храм поступово сповнюється вірними і через кільканадцять хвилин уже залюднений вщерть. Присутні набирають відваги, відчуваючи поруч побратимів, і починають співати страсних пісень та запалювати щоразу більше свічок. Уздовж храму колінкує череда людей – цілувати Плащаницю.

Біля півночі має розпочатися відправа. Всі співають, моляться і чекають. Уже давно минула дванадцята, потім перша, друга... У церкві стало душно, по шибках і стінах стікають краплини роси. Кілька жінок з перевтоми зомліло, їх винесли на двір, але ніхто не покинув храму сам, з доброї волі. Десь біля третьої ночі дівчата взяли фани, чоловіки – хрест і Плащаницю. По церкві роздали кожному свічку і зі співом: «Воскрес Ісус от гроба…» пішли з обходом довкола храму. Сумно без священика на Великдень. Сумно і страшно за нього, за отця. Мав приїхати. Що з ним? Чому нема? Може, посіпаки десь перестріли і вже збиткуються над ним, тимчасом як ми тут чекаємо і молимося?..

Процесія стає біля замкнених дверей храму. Шикуються у ряди фани. Всі ще досить довго стоять мовчки, ще чекають…

«Слава святій єдиносущній і нероздільній Тройці…», – раптом чути дзвінкий молодечий голос підпільного греко-католицького отця! «Христос воскресе», – вибухають голосом люди навпереміну зі священиком. Сила повертається, повертається і помножується. Страх забувається, вже ні про що не думаєш, нічим не живеш, тільки одним «Христос воскресе...»

Далі кілька годин служби пролітає як одна мить. Закінчується відправа, а ти ще би перебував на чуванні, хочеться, аби йому не було кінця. То, напевно, передсмак неба.

Окрилений, зміцнілий, радісний люд виходить із церкви. Священик губиться між гуртами святочного люду. Нині все обійшлося, нас ніхто не смів зайняти, бо нас було багато, і ми були разом. Та ще й мали силу від Бога, що назавжди Воскрес. Силу на все життя»[3].

1. Лист о. Методія Костюка до о. В. Лівіо. 1997 р. // Домашній архів автора.

2. Інтерв’ю з о. Методієм Костюком від 10.07.2008, інтерв’юер єрм. Н. Лоїк // Домашній архів автора.

3. Єрм. М. Костюк, Чи настане Великдень?//Пізнай правду, № 2 (85) 2008.

 

* Юліан (Ігор Монастирський) - схимонах монастиря Походження Дерева Хреста Господнього Походження Дерева Хреста Господнього  Студійського Уставу Української Греко-Католицької Церкви смт. Підкамінь (станом на 2009 р.).

** Матеріал усно оприлюднено під час першого «круглого столу»Â «На межі територій та епох. Читання пам’яті ієромонаха Методія (Миколи Костюка)»Â Â (смт. Підкамінь, 24 січня 2009 р.) у виступі схимонаха Юліана (Ігоря) Монастирського «Життєвий шлях та діяльність єромонаха Методія (Миколи Костюка)».

Також текст було опубліковано в мережі Інтернет під назвою «Єромонах Методій (Микола) Костюк: духовний профіль настоятеля (із розповіді монаха Юліана (Ігора) Монастирського)» за адресою: http://www.pidkamin.org.ua/abbey_metodiy_soul_profile_ua.html (станом на 25.12.2015 р. текст у Інтернеті не доступний).

Тут посторінкові посилання автора трансформовано у прикінцеві.

Посилання: http://namezhi.com.ua/index.php/1449-dukhovnyi-profil-nastoiatelia-monakh-yulian-monastyrskyi

19 грудня 2015 року з нагоди свята святого Миколая в храмі Воздвиження Чесного Хреста м.Броди служились три Святі Літургії.

Після Святих Літургій о 8-00 ,яку служив о.Тарас Дзьоба та о 10-00 яку служили отці Ярослав Царик та Андрій Семенюк всіх вірян від помічників святого Миколая частували солодощами а хористів ще шоколадками і печивом від Київського міського фонду «Футбенк».

О 17-00 годині для дітей служилась Служба Божа за участю дитячого хору «Дзвін» під керівництвом Ольги Баліцької. Святу Літургію відслужили настоятель храму о.Ярослав Царик та сотрудник о.Андрій Семенюк.

30 грудня 2015 року в академічній залі Бродівської гімназії ім. Івана Труша відбувся форум мирянських спільнот «Ідіть і ви в мій Виноградник» для сімдесяти двох представників парафіяльних громад Бродівського та Підкаменецького деканатів Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ.

Розпочався форум колядою парафіяльного гурту «Гармонія душі» парафії Чесного Хреста м. Броди та всіх учасників. Ведучим форуму був о. Ярослав Царик голова комісії мирян Сокальсько-Жовківської єпархії. Привітала всіх учасників християнського заходу директор гімназії п. Надія Присяжнюк. Доповідь про роль та служіння мирян у Церкві виголосив о. Василь Білаш, голова комісії УГКЦ у справах мирян, який наголосив на покликанні та місії мирян свідчити Христа. Він розповів членам мирянських спільнот про життя та мученичу смерть страдецьких новомучеників о. Миколи Конрада і дяка Володимира Прийми, і разом з усіма учасниками звершив молитву до Блаженного Володимира, який є покровителем мирян в УГКЦ.